костюм казкаря фото

Ганс Християн Андерсен

Славетний казкар Ганс Християн Андерсен народився 1805 р. в Данії, у маленькому місті Однесе, на острові Фюн.

Батьки дуже любили свого хлопчика-одинака. Весь вільний час тато віддавав синові, гуляв з ним, робив йому різні іграшки. А вечорами батько читав дружині і синові цікаві книжки – байки Лафонтена, комедії Гольберга, а найчастіше товсту і дуже цікаву збірку казок "Тисяча і одна ніч". Чи не найбільше в житті любив маленький Ганс слухати ці читання батька і захоплено мріяти при тьмяному світлі домашнього гасничка.

Він ріс мрійливим ласкавим хлопцем. Ганс часто бігав до стареньких бабусь, які доживали свій вік у притулку для бідних – "богадільні", і вони розповідали йому безліч народних казок та різних історій, а потім він і сам починав розповідати те самісіньке, тільки додаючи багато свого.

Після смерті батька мати вдруге одружилася, знову з шевцем, ще зовсім молодим. Гансу довелося ходити до школи для бідних, де вчили так-сяк, аби діти вміли читати та трохи рахувати. А роки минали, треба було серйозно думати про долю Ганса, і мати наполягала, щоб син ішов учитися до кравця. Та хлопець зі сльозами на очах благав відпустити його в Копенгаген. Він плекав мрію про театр, про мистецтво і вірив, що в столиці досягне свого.

Все-таки було видно: хлопець мав якість здібності, він, безперечно, був талановитим. Але в чому саме? Це ще важко було відгадати. Першими його творами були нариси про мандрівки, роман "Імпровізатор". Але справжню славу письменник здобув своїми казками. Коли вийшли його перші казки "Кресало", "Принцеса на горошині", "Русалочка", про них заговорили скрізь. Твори Андерсена, особливо його прекрасні казки, перекладались різними мовами, про нього заговорили і в Франції, і в Англії, і в Німеччині – а в Данії ще довгий час не визнавали уже відомого казкаря і продовжували його "повчати".

Популярність Андерсена росла з кожним роком в усіх шарах народу. Особливо любили свого казкаря діти. Часто, побачивши його високу, худу, незграбну постать, діти підбігали і віталися з ним. Якось одна жінка зробила зауваження своєму синові: "Як ти насмілився заговорити з чужою людиною?" А хлопчик відповів: "Та це ж не чужий, це Андерсен, його всі хлоп’ята знають".

Тhis wintry tale has warmed the hearts of children around the world for almost 200 years. The tale describes the amazing adventures of Gerda, who goes off in search of her friend Kay after the Snow Queen takes him away. The illustrations to the book were created by Vladyslav Yerko, a well-known Ukrainian illustrator and recipient of many awards at prestigious art and book fairs.

Ця казка з такою холодною назвою уже майже 200 років зігріває мільйони дитячих сердець у всьому світі. "Снігова Королева" – своєрідна візитна карточка "А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ" у міжнародному книжковому світі. Проілюстрував книгу знаменитий український майстер книжкової графіки Владислав Єрко..

Марнославний король боїться, що втратив повагу людей. Аж тут до палацу приходять дві видри-кравчині, що обіцяють королю нечуване вбрання – шедевр кравецької справи, завдяки якому до нього почнуть ставитися з благоговінням. Ба навіть більше – такий неймовірний костюм ще й дасть йому змогу розпізнати дурнів серед своїх людей.

Знамените Андерсенівське "Кресало" – найновіша книжка, проілюстрована неперевершеним майстром української книжкової графіки Владиславом Єрком – володарем почесних мистецьких титулів, переможцем низки престижних виставок. Від експресивних і, як завжди, філігранних ілюстрацій Єрка забиває дух.

"Дикі лебеді" – лірична казка класика дитячої літератури Г. Х. Андерсена. Головна героїня – добра і чутлива королівська донька Еліса – мусить пройти через складні випробування і врятувати братів, яких лиха мачуха перетворила на диких лебедів..

Костюм казкаря фото

Німці втілили Голокост завдяки українцям, полякам і литовцям

Ще одного українця звинувачують у воєнних злочинах

15 років від смерті Діда Панаса – актора Петра Весклярова

В Росії хочуть ввести для мігрантів екзамен з російської мови

Про це повідомляє «Газета.Ru» з посиланням на текст документа.

На даний час подібне тестування обов`язкове лише при отриманні російського громадянства.

Лідера «Народного фронту Севастополь-Крим-Росія» викликали на допит в СБУ

Керівник зовнішньої розвідки: “У Криму намагаються інспірувати протистояння”

Но, пока мэрия коментариев не дает.

Валерій МАРЕНИЧ: “Не маю морального права зараз співати про качечку, курочку, вербиченьку. ”

«Не маю морального права зараз співати про качечку, курочку, вербиченьку, «ой нене, Україно»

– Особисто я не знаю, де взяти адміністратора, який опікувався б концертуванням, а сам просто не відаю, де треба носа впхати. Творчість гурту Мареничів ніхто не висвітлює, а молодь знає нас зараз слабо. Але ж які літа були. Водночас є й питання цінностей у творчості. «Несе Галя воду» – це прекрасно, але в мене було безліч інших творів, таких як «Ідея нації», «Вірую». Я не маю морального права зараз співати про качечку, курочку, вербиченьку, «ой нене, Україно». Я категорично не погоджуюся з тим, що ми – безпорадні невдахи й не маємо ні війська, ні гонору. Все є. Дехто просто вдає, що цього немає, а дехто намагається заважати. Колись концерти організовували, були люди, які вболівали за справу. А зараз все навпаки, говорять одне, а роблять інше.

– Тріо було колись. Антоніна Маренич має свій сольний проект, має свій компакт. Є приватні моменти, але є й суто творчі. Мушу реалізувати себе. Тріо – це прекрасно, але така лірика втомлює. В моєму останньому альбомі інша лірика. «Ген на узліссі хрест мовчить, розстрілюваний вщерть вітрами, життя горбатими стежками, несе сюди вітри століть. А хрест мовчить. А хрест мовчить», – на слова Петра Маха. Це вам не Дмитро Павличко, хоча і в того є хороші твори. Водночас скопилося безліч репертуару, і я мушу видати ці пісні. Це обов’язок, бо хтось живий, а хтось уже ні. Було ж чимало чудових поетів, незаслужено замовчаних. Тараса Музичика вже немає, як і Олександра Балащука, та їхні твори залишилися. Кожен квартет чи квінтет є цілісним, даючи власну палітру, я ж трактую світ по-своєму.

– Аякже. Хочу, щоби мої пісні почула не лише синьоока Волинь, а й уся Україна: і Херсон, і Ужгород, і Львів. За кордоном, у тому числі за «великою водою» – у Штатах та Канаді – мої пісні «крутять». Але вже інше питання, чому у Львові ніхто не може організувати мій концерт. А було стільки обіцянок. Це як у ситуації зі смертю мого товариша Ігоря Білозора. Всі ляпали-ляпали язиками, а потім у корчі поховалися. Так уже у Львові керують, що не можу провести свого сольного концерту. Хоча на Волині виступаю регулярно: то на святі села, то на фестивалі «Бескиди». Але ж це крапля в морі. Маю велику тригодинну програму, і люди хочуть просто поспілкуватися, порадитися зі мною. В мене добрий музичний вишкіл, я вчився у великих людей. Хоча чимало моїх товаришів також сидять удома, взяти того ж Карела Ґота чи Яка Йолу. А в нас, даруйте на слові, переважають «сраколизи».

– Часом можемо поговорити по телефончику. Були якісь пропозиції на кшталт: а може, підеш, Валерію, до нас у вар’єте? Я відповідав, що це добре і корисно, але просто побудований інакше. Можу хіба десь у гості приїхати.

– Це вже питання до них і до моїх шанувальників. Чи вони хоч раз задзвонили міністрові культури із запитанням, чому не чути Маренича. Він же в Канаді не живе, на хуторі не ховається. Я живу і працюю на Волині. Але чомусь усе гальмують. Скільки триватиме це блокування, не знаю, може, ще триста літ. Можливо, українська культура знову має йти через підпілля. Вже 17 років проти українців іде війна на знищення. Часом дзвонить з Америки мій товариш Іван і каже: «Невже у вас там усі барани?» Думаю, 90% мого репертуару ніхто і не чув, так що виступити було б із чим. Часом з’являється якийсь рух, але раптом зникає, закисає. Хіба ж не можна сказати вголос: «Маренич є, живий, співає і чекає на запрошення?»

– Мені до файки тая бляха. Мене півжиття брудом обливають. Доводилося такі речі почути про себе … Пір’я на голові дибки стає. Отака гидота. Орденоносців у нас багато, героїв України наплодилося теж нівроку. Під час виступів у театрі прошу не оголошувати народним. Просто скажіть ім’я та прізвище. Хто знає, той знає. Якщо ж глянути, хто має звання народного артиста України, сміх бере. Яке воно народне. Сидить у золоті й діамантах, їздить у «Мерседесах» і співає російською.

– Були пропозиції. Але я побудований не так. Для мене – ліс, корчі, річки. А насамперед люди. В Україні живе безліч різних людей. Я працював і з поляками, і з чехами, і з румунами, і з молдаванами. Ми знали поняття гармонії, вчилися одне в одного. Я можу такий акорд узяти, якого й у консерваторії не навчали. Всі мислячі люди кажуть, що Україна – зона культурного лиха. Але це НАША земля, НАША територія. І ми права не маємо віддати її. Хай із нами не жартують, бо то все може боком вилізти. Хоч у нас люди переважно мовчазні, але є й такі, яких не заткаєш і не затуркаєш.

– Було. Там загалом хороші люди. Колеги мої з «Піснярів» живуть там. Це все добре. Але мені ближче своє болото.

– Це все лишилося «ля-ля». Оці всі повідомлення тільки шкодили. Це ж ми при такій вістці за серце хапаємося, а «тамті» за пузо хапаються і регочуть: «Ну, как ми іх сдєлалі. От вашим Марєнічам і кукіш». Останніми роками не бував із концертами в Києві. Тільки чув обіцянки-цяцянки. Київські верховоди в шоу-бізнесі викуповують ефір і наказують показувати тільки своїх «дебілок». А тексти для тих пісень – і в школі ліпші пишуть. Проблема й у тому, що нема наших людей при владі. А коли й навіть з’являються, то зажди приходить гидке оточення.

– Біда в тому, що в Києві українське мистецтво не потрібне і його відверто замовчують. Є в нас і режисери, і кіностудії. Але все це тлумлять. До мене доходило й таке, мовляв, Валерій Маренич у Києві буде небезпечним, бо у тріо співали лірику, всяке «ой Галю при Дунаю», а він навмисне вибирає інші твори. Всі все добре розуміють – ми ж не банякувата нація. Треба зробити, як у Центральній Європі та Прибалтиці. Там відверто сказали: на телебаченні не може бути антидержавної пропаганди. Й Україні треба осмислити це – телебачення в нас ганьбить одних, а вихваляє зовсім інших.

– Які там вимоги. Приїхав би і заспівав. Від серця. В мене хіба завжди зі собою в торбині маленький песик. Мій товариш, як то кажуть, друг мій. «Лінкольна» не треба, достатньо і «Москвича». Люди живуть, голодують, треба скромнішим бути. Може, комусь це смішно, а мені – ні. Хоча українське життя теж певний анекдот, дуже строкатий і жорстокий.

– Та засвітити мій телефон. Я себе не бачу ні по телебаченню, ні на радіо. А запрошень на концерти очікую. І надії не втрачаю. Якби кинути кілька афіш, то і люди прийшли б. Мені часом дзвонять зі Львова та запитують, мовляв, чому ніхто не організує залу. До Львова ж регулярно приїздять співаки, чужі для міста й України, а тут два метри до Волині – і ніц.

– Є виконавці. Може, не дуже відомі, але обдаровані. Взяти Славка Судима. У нього ж голос, як у Карела Ґота, і він дає чистий звук. А так глянути, хто співає у Києві, – це виглядає просто смішно. Як можна слухати ту ахінею, до того ж штучними голосами. Київські зірки в тому ж Кракові – ніхто. Коли поляки чують нашу сцену – просто регочуть. «У нас у кожній кнайпі по вісім таких «ґвязд» стоїть». Слід просто, аби хтось зачухався, і Україна, врешті, почула українську музику. Співачки, ясно, дупами крутять, але вдягни їм на голову навіть золотий унітаз – голосу ж немає. Для Росії таке, може, і треба. Не знаю, може, й у Києві теж дійшли до такого самого рівня деградації.

– Маю низку пісень української героїчної лірики, є пісні білоруською мовою, польською. За часів Другої світової війни в поляків були дуже цікаві пісні, аналогічні до українських повстанських: «В сірім полі білий хрест, не згадати вже, хто під ним спить». На Волині є гарні поети, кожен має по кілька збірок добрих віршів, тож є із чого вибирати. Поет Лазарук написав чудову річ: «Хто пожертвує з вас головою, хто врятує високий політ, розбудіте мене стрілою, я ще встигну на царський обід».

– Я від них далекий. Чи не всі, хто співає на українській сцені, мені не колеги. В людей нема ні таланту, ні практики, ні досвіду. Хоча всі в регаліях й орденах, «Ярослава Мудрого і ще мудрішого». Шевченківську премію дають усім кому не лінь. А от питання: чому її так і не отримав Андрій Середа і «Кому вниз». Послухайте, які тексти вони валять. І влучно. Їх на премію подають, а комітет відмовляє.

– Живу по-простому. Авта не маю, але маю ровер. А дачу свою називаю «вілла». Отакі-то справи.

Костюм казкаря фото

На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікавлять усі подробиці із біографії улюбленого письменника.

Я постараюся намалювати вам Симоненкову дорогу — важку, трагічну і коротку: поет ішов по ній неповних двадцять дев'ять років. Але коротка дорога не знає короткої пам'яті.

Звичайно, вона починається із Біївців — того невеличкого полтавського села, що єдиною зеленою вулицею біжить до Лубен, Полтави і Києва — до великого людського океану. А на тій вулиці над Удаєм-рікою стоїть сиротою старенька селянська хата, де 8 січня 1935 року народився майбутній український поет Василь Андрійович Симоненко. Через ту непомітну і печальну хату пройшли голод і холод, її не проминула велика війна і всі лихоліття нашого віку. Спасибі ж добрим людям, які зберегли і ту хату, і ту піч, що будуть найтеплішою згадкою у ранній творчості поета:

Ти приймала і щастя, і лихо,

поважала мій труд і піт,

із-під сірої теплої стріхи

ти дивилася жадібно в світ.

А хіба ж то хата синіми вікнами «дивилася жадібно в світ»? То ж юний Василько своїми допитливими очима заглядав у тривожне людське життя.

Тепер ця хата знаменита. Тут знаходиться сільський музей Симоненка — іще бідний і необжитий, але обставлений нехитрими речами його дитинства. Тільки жаль мені, що тут рідко звучить людська мова-розмова, що тут ніколи вечорами не світиться вікнами Василева світлиця. Та я щасливий від того, що кілька днів у своєму житті знав Симоненкову хату веселою, голосною і щедрою.

А було це у незабутні січневі дні 1955 року. Тоді мій однокурсник Вася Симон (так називали його усі друзі-університетчики) запросив мене у свої зачаровані Біївці на гостини до рідної матері. Ми ходили щедрувати до бабусі Онисі та бабусі Оришки, ми по груди загрузали у снігові замети, ми раділи людській доброті і щедрості. А раділи ми ось чому: . що нам тоді сповнилося по двадцять років (я старший від Василя усього на три дні!), . що ми вчилися на факультеті журналістики столичного Шевченкового університету, . що помер «батько» Сталін і вже не треба вчити сталінського мовознавства, . що наші перші вірші уже почув і похвалив найніжніший український поет Володимир Сосюра, . що Василева мати — іще молода і красива — пригощає нас геніальними пирогами і називає обох синочками.

Ото ізвідтоді я навіки запам'ятав щедру Симоненкову хату і теплу піч, стареньку початкову школу, холодний сільбуд, Беєве урочище, гору Лисак і Паращину гору, а також знамениту бієвецьку криницю, що була сто років тому описана Михайлом Коцюбинським у документальному оповіданні «Як ми їздили до криниці». Саме тоді разом із Симоненком я уперше пройшов його засніжений і морозний первопуток — від Біївців до Тарандинців.

Вісімдесятилітня бабуся Ганнуся — мати поета, яка тепер живе у Черкасах, згадує: «Мій Вася спочатку учився у Бієвецькій початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Учився добре — недарма ж і десятирічку закінчив із золотою медаллю. Але я думаю, що дорога до школи була для нього мукою. » Це справді так. Через багато років у новелі «Дума про діда» Симоненко не забуде згадати свою першу дорогу: «. я ходив тоді в восьмий клас. Дев'ять кілометрів було до школи. Як на мої чотирнадцять років, то це не так вже й мало». Та це ж тільки в один кінець дороги.

Але не треба дитинство поета малювати лише рожевими фарбами. Адже над ним гуде вітер і пливуть чорні грозові хмари. Там холодна осіння грязюка хлюпає у дірявих чоботях, а взимку збиває з ніг немилосердна хуртеча. І там же, на горі Лисак, де знаходиться сільське гробовище, ридма ридає невтішний Василь, бо хоронить свого найпершого вчителя і мудрого наставника — рідного діда Федора. Того діда Федора, про якого він згодом напише одного із найсильніших своїх віршів «Дід умер»:

Хай шалені гудуть

над планетами весни,

хай трава пнеться

вгору крізь листя старе.

що, дід із могили воскресне,

він увесь не умре.

В чому ж безсмертя Василевого діда — рядової людини, невтомного сільського хлібороба? А в тому, що він зумів передати малому онукові всю правду про свій рід і народ, переповісти нашу велику історію, героїчну легенду і невмирущу казку. Бо що ми учили в школі? Тільки те, що був цар і цариця, був великий Ленін, була революція — і все. Я не сумніваюся в тому, що дід Федір не приховував від допитливого дитячого розуму ні голодомору 1933 року, ні сталінського терору, ні «колгоспного раю» на землі. Він розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу:

Україно! Доки жити буду,

Доти відкриватиму тебе.

Усі ми — із дитинства. Тільки переказувати дитинство Симоненка — це переказувати його пречудесні вірші, казки та оповідання. То вже літопис воєнного та повоєнного покоління, то свята правда наших трудів і днів. Його відомі вірші «Лебеді материнства», «Жорна», «Баба Онися», «З дитинства», «Піч», «Дід умер», «Мій родовід», «Злодій», «Я», «О земле з переораним чолом» та інші твори поета ми називаємо класичними, хрестоматійними. А його веселі, повчальні казки сьогодні знають мільйони дітей не тільки на Україні, а й далеко за її межами. Але розмову про дивовижного казкаря я продовжу пізніше, щоб не рвалася чорно-червона нитка Симоненкової дороги.

Нещодавно вулиця Симоненка з'явилась у Черкасах. І не десь на околиці, а в самому центрі міста, де річечка новоназваної вулиці голосно впадає (чи вписується?) у широке річище вулиці Шевченка. І це так символічно! Так розумно! І так справедливо! Я ж достеменно знаю, що в Симоненка було багато літературних вчителів, але ім'я Великого Кобзаря для молодого поета було дороговказом на шляху до людської правди. Недарма ж одна старенька вчителька колись у Лубнах сказала, немов навіки зав'язала: «Наш Василь — це рідний синочок Тараса Шевченка». Як гарно і мудро сказано! Не забуваймо, що в своїх найкращих віршах Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні, й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,

Не забувайте, виродки, ніде:

Народ мій є! В його волячих жилах

Козацька кров пульсує і гуде!

Саме сюди, у Шевченків край, опісля закінчення університету приїхав молодий поет і журналіст. Я ж поїхав у Франківський край — у славне місто Борислав. Та через рік я знову повернувся на рідну Київщину — і почав кликати Василя до Києва, де знайшов для нього роботу і сякий-такий притулок. У відповідь одержав листа із Черкас: «Чолом тобі, Миколо! Обміркував твою пропозицію. Зараз не можу прийняти її. Треба протриматися тут хоч до 100-річчя Тарасового. Та й по слідах його ще не походив. Хоч тут і нудоти багато, хоч інколи вити на місяць хочеться від самотності, але без цього, мабуть, ще важче буде. »

Так, було йому нелегко на вибоїстій черкаській дорозі. Була самота, зневіра і розчарування — як у кожної талановитої людини у сумні часи застою та бездум'я. Але він знав не тільки творчі муки, а й творчі радощі.

Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він спершу працює в обласній газеті «Черкаська правда», потім очолює відділ пропаганди при новоствореній газеті «Молодь Черкащини», а пізніше здібного журналіста призначають власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» по Черкаській області. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси. Саме тоді — у 1962 році — виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій та Лоскотон».

Стихи с именем Михаил, Миша, Мишка, Мишаня

Михаил – удивительно светлое имя!

Он талантлив и смел, он отмечен судьбой.

И в словах, и в делах, и один, и с другими –

Он всегда и во всем остается собой.

Пожелаю сегодня и я Михаилу,

Пусть со склонов души сходит вовремя снег,

Чтоб везенье и счастье тебя находило,

А несчастья – тебя потеряли навек!

Твердо в жизнь мою вступил.

Как люблю тебя, мой друг,

Ты надежней всех вокруг.

Ты мужчина, ты отважен,

Ты всегда серьезен, важен.

Я хочу любви признаться,

И с тобой скорей обняться.

Будь, как Бог, справедлив, благороден, могуч,

Счастлив в самом большом,

В самом малом и в личном,

Отметая наплывы сомнений и туч.

Наш Михаил подобен Богу!

Всегда спешит к его порогу

Его любимая семья!

Старается для всех, как может,

Он славен добротой своей,

А если в доме ждут гостей,

Всегда жене своей поможет!

Он продляет людям жизнь.

Каждый Мише благодарен

За такой смех, что держись.

Мой Миша, нежный и родной.

Моей судьбы добрый попутчик,

И сердцу самый дорогой.

Тебе в любви могу признаться

Не раз, не два, а миллион.

И каждый день снова влюбляться

В тебя, мой милый чемпион.

Скорей всего, не так уж много.

Но твое имя означает,

Что ты как раз из тех немногих,

И потому, как ни печально,

Держаться должен правил строгих.

Таким, как ты, богоподобным,

Жить тяжело и неудобно.

В твой адрес станут выражаться —

Так ты не вздумай обижаться.

И в карты ты играть не сможешь

Ни в «дурака», ни в «петуха».

А на девицу глаз положишь —

Иди подальше от греха.

Сам знаешь, что одна беда

От пиковых и прочих дам.

Но если нетерпеж души —

Что делать, Миша, согреши,

На то и «основной инстинкт».

А Бог — он милостив, простит.

Желаем тебе, Миша,

К удаче быть поближе.

Ты лучшего достоин.

То каков же Бог?

Умный, ласковый и строгий,

Чем же ты не Бог?

Две ноги, руки, два глаза,

Полон рот зубов,

Только если Бог такой же,

Что сразу и не описать.

С тобой душа парит всё выше,

От счастья хочется плясать.

И всё так ярко и красиво,

Когда со мною, милый, ты.

Всё потому, что ты, любимый,

Мой принц из сказочной мечты.

Тем, кто с ним по жизни рядом, огорчаться нет причин.

Справедливый, сильный, добрый и надежный он вполне,

А сноровка и терпенье есть у Миши, как по мне.

Я горжусь тобой, Мишаня, и желаю, чтоб всегда

Путь твой ярко освещала путеводная звезда.

Однако в сложных ситуациях в нем

Пробуждается скрытая энергия —

И он готов на подвиги.

Пошутить и посмешить.

Анекдоты вместо «Здрасьте»

И к нему народ спешит.

Разговорам места нет.

Он у общества в почете;

Дорожит ценой побед.

В пустяках уступит вам.

Но отстаивать желает

Своё мненье тут и там.

Будет пусть у Михаила

Много преданных друзей;

Пусть живёт, не сожалея

Ни о чём, в мельканье дней!

Хочу, чтоб ты, любимый, знал –

Моя любовь границ не знает,

И никогда не угасает.

Хочу, чтоб вечно вместе были,

Друг друга истинно любили,

И никогда не предавали,

А обнимали, целовали.

В детстве сладости любил,

Поглощал он все подряд:

Мармелад и шоколад,

Марципаны и конфеты,

И печенье и галеты.

Но с тех пор, как он женился,

Очень Миша изменился.

И ему теперь не надо

Даже плитки шоколада!

В чем причина? Что случилось?

Почему все изменилось?!

Вот что Миша нам ответил:

«Много сладостей на свете,

Но теперь — другая страсть:

Для меня супруга — сласть.

Мне не надо шоколадки —

Так ее объятья сладки!

Она — слаще, чем конфета!

Выпьем же, друзья, за это!

Который не отпраздновать нельзя.

Нальем и выпьем мы за Михаила,

За Мишу выпьем, старые друзья!

Назовут мужчиною мечты.

Ты всегда меня оберегаешь,

Ты один меня так понимаешь!

Я люблю тебя, прошу, поверь,

Приоткрой в свою мне душу дверь.

Буду я тебя оберегать,

Обнимать и нежно целовать.

Была подкова бы – согнул!

Был бы медведь – бороться б вышел,

За здравие медку хлебну.

Есть повеление свыше

Тебя поздравить Миша

С днем рожденья, и пожелать

Никогда не унывать.

Чтоб выразить мою любовь.

Она во снах и наяву

Волнует бешеную кровь.

И этому причина – ты,

Мой Мишенька, любимый мой.

Ты – воплощение мечты,

И раем стала жизнь с тобой.

Нам с тобою, Михаил, даже день светлее.

Доброта в твоей душе выходных не знает,

А от взгляда твоего сердце оживает.

Всё, за что берёшься ты, ждёт больших успехов,

Ну, а трудности тебе вовсе не помеха.

Чтоб ни делал ты, всегда на тебя внимание.

Без тебя не обойтись, ты — душа компании!

С тобою счастье обрела.

Ты, Миша, лучше всех вокруг,

Ты вызвал зависть у подруг.

Хочу всегда с тобою быть

И одного тебя любить,

А ты меня не забывай,

Люби, целуй и обнимай!

В жизнь из сказок, легенд, приключений.

Будь хорошим, веселым и добрым мальчишкой,

Полным замыслов и увлечений.

И говорила так во сне:

Не выпьешь ты за Михаила —

Сгоришь на медленном огне! >

И в холодильник свой полез.

Хотя был трезвым и голодным,

Найдя пузырь, воскликнул: Йес!

Вот за столом и говорю:

Не выпьете за Михаила —

Сгорите так, как я горю!

Он поможет в трудный час,

Отвлечёт от грустных мыслей

И поддержит словом вас.

Столь хозяйственен по дому,

А в делах трудолюбив;

Он ответственен, тактичен

И в общении учтив.

Будет пусть у Михаила

Много преданных друзей;

В доме добром и уютном

Здравствует по жизни всей!

Все делай вовремя всегда.

Не подвластен злому року,

Не будь печальным никогда.

Никому не нахамил.

Ты уж лучше нам ответить:

Ты медведь иль не медведь?

Он стремится везде побывать:

Лицезреть неизвестные дали

И, конечно, себя показать.

С ним легко заводить разговоры –

Он поведает множество тем;

Справедливый, активности полный,

Разрешит целый ворох дилемм.

Пусть судьба Михаилу подарит

Новизну впечатлений и встреч;

Пусть по жизни вояж будет славным

И всё доброе сможет привлечь!

И летит воздушный шарик

Прямо в небо: выше, выше…

Так и ты взрослеешь, Миша!

Сто ответов, сто вопросов

Каждый новый день приносит.

Будь счастливым и здоровым

И стремись к открытьям новым!

Сядь да успокойся, у нас сегодня праздник,

Видишь все смеются, на столе есть тортик,

Значит будет вкусно, открой скорее ротик,

Расти и будь прилежен, радуй маму с папой,

Жизнь очень интересна, с праздником, дай лапу!

Мой Миша, нежный и родной.

Моей судьбы добрый попутчик,

И сердцу самый дорогой.

Тебе в любви могу признаться

Не раз, не два, а миллион.

И каждый день снова влюбляться

В тебя, мой милый чемпион.

Свое имя бог дарил.

Живи и только в бога верь,

Тогда не будешь знать потерь.

Ведь жизнь — игра, подобна сказке

И ставки на нее у власти.

Я знаю, что ты добрый Миша,

Без ставок ты живешь и дышишь.

Ты не игрок. Твой мир души

Прекрасен. И тебя за это

Ромашками одарит лето.

Тебе желаю, Михаил,

Чтобы всем добро дарил,

Будь ласковым и неприметным.

За ласку ласкою ответим.

Но для меня ты, Миша, всех милей!

Люблю, целую, крепко обнимаю

И с днем рожденья, милый, поздравляю!

Желаю, чтоб на жизненном пути

Всегда шли в ногу счастье и удача,

И может это пафосно звучит:

Люблю тебя! И не могу иначе.

Доверять ему вам можно;

Справедлив, покладист, честен

И обман в нем неуместен.

Он прекрасное заметит.

На добро всегда ответит;

К делу мастерски подходит

И к концу его доводит.

Пусть ему всё удаётся

И фортуна улыбнётся;

Радость в жизни ожидает

И любовь сопровождает!

Ты нам всегда так мил, любим!

Твоя улыбка — лучик солнца,

Глаза твои как два колодца.

Но главное в тебе не это.

В тебе живет душа поэта.

Ведь ты, как Пушкин романтичен,

Как Пастернак ты эксцентричен,

Как Шевченко ты бунтарь,

И как Лермонтов — казкарь.

Ставь на стол ты нам пирог,

Прочитали мы стишок!

В новеньких штанишках.

Едет с горки ледяной,

Словно шарик надувной.

Мишка наш не хочет мыться,

Опрокинул он корытце.

Громко крикнул – не хочу,

Всех водою окачу!

Чтоб всех врагов ты победил,

Чтобы судьба тебя хранила

И чтоб друзей побольше было!

Ты – гордость и любовь моя,

Поверь, заслуживаешь счастья,

А твое счастье – это я.

Тебя всегда любить я буду,

Я не смогу тебя предать,

Твою улыбку не забуду

И в губы буду целовать!

Мой Миша, как ты сладок,

Ты выбился из сил:

Ты добывал деньжата.

Устроила тут праздник:

Я рук не берегла,

Чтоб только был ты счастлив.

Дарю пару носок,

Одень! Тебе удобно?

Прими и мой стишок!

Ты любовь мне свою подарил.

Я тебя так безумно люблю,

И признаться сегодня хочу.

Глубину твоих ласковых глаз

Я, поверь, вспоминала не раз.

Я люблю тебя, мой дорогой,

Самый смелый и сильный такой!

Скучно с ним не будет вам;

Анекдотов много знает,

Пригласит на танец дам.

В обстановке незнакомой

Рядом с ним не пропадёшь –

В нём весёлого ты друга

Пусть однажды Михаилу

В жизни крупно повезёт;

Пусть его мечта большая

За собой всегда ведёт!

Мне Бог подарил

Я горы сверну высокие,

Соленое высушу море,

Что б только ты, сокол мой ясный,

Не знал больше боли и горя.

Я доброю стану хозяюшкой

И в доме, и в сердце горячем твоем.

Мы дружной, счастливой семьею,

Мирочком домашним своим заживем.

Пускай же за годом проходит годок,

Тебе посвятила я свой стишок!

Напомнили кто — то

Вы право мне сейчас.

Поверьте, в этот праздник

В вас снова победил

Не старьтесь Михаил!

Ты еще совсем ребенок.

Будь веселым, озорным

Ты на радость всем родным.

В жизни многое узнать!

Сильным, смелым, добрым стать!

Пусть исполнятся мечты!

Самый лучший в мире ты!

Куда делись твои шутки?

Отчего меня в свой праздник,

Как обычно, не поддразнишь?

Много стукнуло годочков?

Это, Мишенька, — цветочки.

Это — вовсе не причина,

Чтобы загрустил мужчина.

Лет не менее, чем двести,

Топать нам по жизни вместе.

Так расслабься хоть немного

Перед дальнею дорогой.

Дом в порядок приведёт.

Пошутить он не забудет

И друзей легко найдёт.

Романтична и открыта

Его добрая душа:

Чувства к дамам не забыты –

Кто ни есть, та хороша.

Пусть судьба для Михаила

Много радости пошлёт;

Пусть, недолго ожидая,

Ощутит он страсти взлёт!

Нас на праздник пригласил,

День рожденья отмечает

И друзей всех угощает.

Мы за праздничным столом

Наш стишок ему прочтем —

Чтобы был всегда здоровым,

Сильным, мужественным, словом,

За него сегодня пьем!

Его мы ставим всем в пример,

Он симпатичный и галантный,

И импозантный кавалер.

С иголочки на нем костюм,

Всегда изысканный парфюм,

Опрятен, смел, высок, подтянут,

Все девушки за Мишей вянут.

Ты многого добиться смог.

За это тост и наш стишок.

Будь таким всегда.

Веселым и улыбчивым,

Пусть идут года.

Но какая радость

Когда будет все.

А сейчас трудись,

Ты правильно идешь.

Недаром мы друзья.

Поможем, только позови.

Дружище, за тебя!

Ты лучший среди всех.

Твой мужской характер

Нацелен на успех!

С днем рождения тебя

На всех фронтах желаем.

Пусть сбудутся твои

Желаем счастья, радости,

Причислен к лику святых был;

Тебя же, наш славный Михаил,

Бог наградил именем святым!

Тебе могу от сердца пожелать,

Быть игроком по жизни, не зевать

Ведь в игре главное не проиграть,

И прошлые ошибки удачей наверстать!

Любви тебе и блага, успехов и тепла

И что б в душе счастливой всегда была весна.

Источники:
Ганс Християн Андерсен
Славетний казкар Ганс Християн Андерсен народився 1805 р. в Данії, у маленькому місті Однесе, на острові Фюн. Батьки дуже любили свого хлопчика-одинака. Весь вільний час тато віддавав синові,
http://umka.com/ukr/singer/hans-christian-andersen.html?print_this=1
Костюм казкаря фото
Німці втілили Голокост завдяки українцям, полякам і литовцям Ще одного українця звинувачують у воєнних злочинах 15 років від смерті Діда Панаса – актора Петра Весклярова В Росії хочуть
http://kharakternyk.livejournal.com/
Костюм казкаря фото
На літературних зустрічах мене часто запитують: «Звідки почався Василь Симоненко? Де він звівся та розповився?» Інтерес до його життя і творчості дедалі зростає. Читачів цікавлять усі подробиці із
http://www.favorites.com.ua/referat_t.php?id=2629
Стихи с именем Михаил, Миша, Мишка, Мишаня
Стихи с именем Михаил, Миша, Мишка, Мишаня
http://chto-takoe-lyubov.net/lyubovnyye-stikhi/stikhi-po-imenam/5006-stixi-s-imenem-mixail-misha-mishka-mishanya